Казаки чи козаки – древній народ, що походить від скіфів і сарматів, відомими предками козаків є черкаси, хозари, готи та алани. Козачий народ проживав на широкій території від Дністра та Дніпра до Дону, Волги та Яїку (Уралу), яку козаки називали Козацьким Присудом чи Козакією. Вперше в історії термін «Казакія» по-іншому «Козакія» згадується у 948 р. візантійським царем Костянтином Багрянородним (Порфірогенітом), який називав цю країну за грецьким звичаєм «Касахією». Трохи пізніше у 978 р. перський географ Гудуд ал Алем називав її «3емля Касак». Обидва вказували її центральне місцезнаходження на Північному Кавказі, причому у першого вона знаходилася за Кавказькою горою від Аланії, а у другого вона належала аланам і впиралася в Азовське море. Арабський автор Масуді робив відмінність народу Касакі від горян Кешеків. В академічних коментарях до Костянтина Порфірогеніта (С-Петербург, 1744 р.) Сігфрід Байєр так говорив про Касахію: «Це є найдавніше козацького народу поселення згадане». З російських істориків Дона першим згадує Козакію А. Попов. У його «Історії про Донське Військо» (вид. 1814 р.) написано: «Ми вбачаємо, що це Військо з давніх-давен називалося Донськими Козаками, а земля їх Казакією, бо перською мовою Козак означає Скіфа».
Надалі Козакія розділилася на західну та східну, де утворилися дві незалежні козачі республіки – Запорізька Січ (Україна) та Військо Донське (Дон), умовним кордоном між якими були поля між Дніпром та Доном (нині Донбас). Україна та Дон тісно спілкувалися із сусідніми державами Литвою та Московією, посилаючи туди свої посольства (Зимові Станиці), а починаючи з XVII ст. запорізькі та донські козаки стали зближуватися з московським царем, уклавши з ним союзні договори, оригінали яких не збереглися, що дало підставу російським історикам видати бажане за дійсність, представивши цей одновірний рівноправний союз як приєднання козаків до Московії. З цього часу починається нова підневільна історія козачого народу, з якого московські царі та бояри почали створювати «військово-служивий стан». Це не влаштовувало волелюбних козаків і тому вони не тільки йшли на схід у пошуках козацької волі та долі (так утворилося Яїцьке Військо), а й часто бунтували проти царів, влаштовуючи повномасштабні повстання, які очолювали Степан Разін, Кіндратій Булавін, Омелян Пугачов та інші отамани та гетьмани. Вперше масового винищення запорізькі та донські козаки зазнали за Петра I, який не щадив ні старих, ні жінок, ні дітей. Колонізація козацьких земель закінчилася поневоленням однієї частини козаків та виходом іншої нескореної частини донців на чолі з отаманом Некрасовим до Туреччини. Надалі російським царям вдалося так приручити і русифікувати козаків, що з незалежного народу вони перетворилися на відданих царських слуг, які, нажаль, стали головною військово-окупаційною силою, за допомогою якої Москва підкоряла інші народи Євразії, розширивши межі своєї імперії від Прибалтики до Тихого океану. Як казав Лев Толстой: «Козаки створили Росію», тобто. «в'язницю народів» за висловом французького маркіза де Кюстіна. І лише після падіння царської Росії в 1917 р. козаки нарівні з ін. поневоленими народами, згадавши свою історію, почали відроджувати Козакію, створивши на Дону, Кубані та ін. землях свої суверенні республіки, але ненадовго, оскільки вже в 1920 р. червоні ординці захопили козацькі землі та ліквідували ці держави. Більшість козаків опинилася у вигнанні, де й виник козачий національно-визвольний рух (КНОД/КНВР) за відродження Козакії.
Надалі Козакія розділилася на західну та східну, де утворилися дві незалежні козачі республіки – Запорізька Січ (Україна) та Військо Донське (Дон), умовним кордоном між якими були поля між Дніпром та Доном (нині Донбас). Україна та Дон тісно спілкувалися із сусідніми державами Литвою та Московією, посилаючи туди свої посольства (Зимові Станиці), а починаючи з XVII ст. запорізькі та донські козаки стали зближуватися з московським царем, уклавши з ним союзні договори, оригінали яких не збереглися, що дало підставу російським історикам видати бажане за дійсність, представивши цей одновірний рівноправний союз як приєднання козаків до Московії. З цього часу починається нова підневільна історія козачого народу, з якого московські царі та бояри почали створювати «військово-служивий стан». Це не влаштовувало волелюбних козаків і тому вони не тільки йшли на схід у пошуках козацької волі та долі (так утворилося Яїцьке Військо), а й часто бунтували проти царів, влаштовуючи повномасштабні повстання, які очолювали Степан Разін, Кіндратій Булавін, Омелян Пугачов та інші отамани та гетьмани. Вперше масового винищення запорізькі та донські козаки зазнали за Петра I, який не щадив ні старих, ні жінок, ні дітей. Колонізація козацьких земель закінчилася поневоленням однієї частини козаків та виходом іншої нескореної частини донців на чолі з отаманом Некрасовим до Туреччини. Надалі російським царям вдалося так приручити і русифікувати козаків, що з незалежного народу вони перетворилися на відданих царських слуг, які, нажаль, стали головною військово-окупаційною силою, за допомогою якої Москва підкоряла інші народи Євразії, розширивши межі своєї імперії від Прибалтики до Тихого океану. Як казав Лев Толстой: «Козаки створили Росію», тобто. «в'язницю народів» за висловом французького маркіза де Кюстіна. І лише після падіння царської Росії в 1917 р. козаки нарівні з ін. поневоленими народами, згадавши свою історію, почали відроджувати Козакію, створивши на Дону, Кубані та ін. землях свої суверенні республіки, але ненадовго, оскільки вже в 1920 р. червоні ординці захопили козацькі землі та ліквідували ці держави. Більшість козаків опинилася у вигнанні, де й виник козачий національно-визвольний рух (КНОД/КНВР) за відродження Козакії.
Під час Другої Світової війни за прихильного ставлення німців козаки намагалися відродити на Дону свою державу, але й цього разу не вдалося. Ще одна частина козачого народу разом із Козацьким Станом (кочовою республікою) пішла на еміграцію. Загалом за роки радянської влади внаслідок геноциду козачого народу (червоного терору, розказачення, голодоморів, війни, концтаборів ГУЛАГу та заслань) козаки втратили близько десяти мільйонів. Козачі землі комуністи заселили переважно росіянами, які зараз представляють там більшість.
І до, і після розвалу СРСР про жодне компактне проживання козаків вже не могло бути й мови, вони жили і живуть всюди, і найбільша їх частина, нажаль, поки вважає себе росіянами. На початку 1990-х років на Дону була зроблена ще одна спроба відродити козацьку державність як автономію РФ, але нова російська влада не дозволила цього зробити. Понад те, козаків Москва знову вирішила перетворити на слухняних холопів кремлівського режиму, записуючи всіх поспіль (зокрема російських та інших інородців) на службу на реєстр. При цьому влада козакам відмовляє у праві не тільки на самовизначення, але навіть називатися окремим народом. Таким чином, після геноциду козаки переживають відвертий етноцид, мета якого нівелювати, розчинити залишки родових козаків у російській масі, не допускаючи національної ідентифікації. Проте національно-визвольний рух наростає на противагу фальшивому козацтву, яке родові козаки вважають чужим і небезпечним явищем. З'являються школи та підручники козацької говірки (донського гутора, кубанської балачки, уральської коляки), зберігається козацька історія та культура (етнографія, міфи, легенди, билини, пісні, танці, одяг, володіння зброєю, верхова їзда тощо).
Наразі козаки є громадянами різних пострадянських держав: Молдови, України, Білорусі, Казахстану, РФ та ін. Серед національно мислячих козаків, які виділяють себе з російсько-імперської маси та виступають за відродження Козакії, спостерігаються два основні напрямки – самостійники та автономісти. Перші виступають за суверенітет Козакії, як федерації чи конфедерації козацьких республік, другі за автономію Козакії у Росії. Причому, деяка частина самостійників виступає за українсько-козацьку конфедерацію від Карпат до Кавказу та Уралу, припускаючи відновити давню єдину Козакію, яка складається з рівноправних держав.