Чому це моя Україна? Бо це моя Гетьманщина чи Козакія! Захистимо її та звільнимо весь Козачий Присуд! (Стародавня козацька мова).
Сьогодні триває запекла війна не України з Росією, не українців з росіянами, а війна свободи з рабством, одного миру з іншим, війна Майдану з Кремлем, які представляють два символи, образи двох світів, протилежних один одному!
Сьогодні триває запекла війна не України з Росією, не українців із росіянами, а війна свободи з рабством, одного миру з іншим, війна Майдану з Кремлем, які представляють два символи, образи двох світів, протилежних один одному! Перший – символ українсько-козацької волі та братерства, другий – символ московсько-ординської тиранії та холопства. (довідка: МАЙДАН – місце зборів, у козаків станичне коло чи рада, у тюрків курултай чи хурал, у словʼян віче чи збір, у широкому сенсі – це будь-який відкритий майданчик; головна торгова площа у місті чи станиці). Найбільш помітним дане протистояння стало після розпаду СРСР, коли українці, які звільнилися із вʼязниці народів, поступово почали будувати власну державу на основах українсько-козачого народного волевиявлення, а московити або росіяни навпаки вже через два роки після марних спроб хоч якось змінитись (1991-1993), зламати радянсько-імперську матрицю, почали переформатовувати імперську систему, поступово повернувшись до кремлівського авторитаризму і колишнього московсько-ординського колоніалізму, який дуже швидко і проявив себе. Спочатку в придушенні національно-визвольного руху на пострадянському просторі в Молдові, Грузії, Вірменії та інших країнах колишнього СРСР, де нова Московія почала створювати буферні зони свого впливу, потім усередині РФ у Чечні, Інгушетії, Дагестані тощо. По суті, це була реставрація радянської імперії зла лише в оновленому, зменшеному форматі на основі колишньої москвоцентристської бюрократії, але з використанням старих імперських символів та нових конституційних інститутів влади. Пострадянська імперія повернула колишню майже забуту самодержавну назву РОСІЯ, вкрадену ще московськими царями у Київській Русі (РУСІЯ в греко-латинському варіанті і є РОСІЯ), разом із дореволюційною російсько-імперською символікою. Таким чином замість РРФСР зʼявилася РФ, що формально скасувала все повʼязане з радянсько-соціалістичною спадщиною, і нібито замінила колишні марксистсько-ленінські принципи ліберально-західними нововведеннями, що найбільше відповідають духу часу. Насправді замість радянсько-унітарного капіталізму зʼявився олігархічно-кримінальний капіталізм, який почала будувати партійно-комсомольська еліта під жорстким контролем чекістів, поділяючи власність за старими злодійськими поняттями, але зодягненими в красиві фрази про «розвинений капіталізм». При цьому нікого не бентежила еклектика цієї нової Росії, що впадає в очі (Нью-Раша, Ерефія, Новоросія або Московія, кому як подобається), в якій поєднувалися явно несумісні речі, взяті з одного боку з царського або більшовицького минулого, з іншого -із західно-демократичного справжнього чи кримінального світу. І хоча партійно-радянська плутократія в результаті змінилася адміністративно-олігархічною клептократією, суть кремлівського імперіалізму залишилася незмінною.
Українці були першими, хто зрозумів, що відбувається і пішли допомагати чеченцям виборювати звільнення, тобто вже тоді на початку 90-х в активній частині українського суспільства проявився волелюбний дух козацьких предків. Чого, на жаль, не можна було сказати про південно-російських козаків (донців, кубанців, терців та ін.), які в своїй масі були настільки русифікованими і просякнутими великодержавними амбіціями, що уявили себе «государевими слугами» і добровільно, як віддані холуї та опричники, взялися допомагати кремлівській воєнщині придушувати спочатку у Молдові, а потім на Кавказі «сепаратизм» та «русофобію». Адже колись це був один вільний козацький народ, який не сприймав жодного зовнішнього тиску чи будь-якого верховенства над собою, а тим більше гніту, який жив з давніх-давен за своїми військово-демократичними законами на своїй землі, відомій як Козакія чи по-іншому Козачий Присуд, що розкинулася майже від Карпат до Уралу, включаючи землі Придністровʼя, Наддніпрянщини, Верхнього та Нижнього Дону, Причорноморʼя, Приазовʼя, Таврії, Тамані, Північного Кавказу, Каспію, Поволжя та Яїку. Ці землі давно розділені і знаходяться сьогодні на території пʼяти держав – Молдови, Білорусі, України, Московії (РФ) та Казахстану, але основна, найбільша частина козацьких земель, розташована в Московії та Україні, між якими врешті-решт розгорілася кровопролитна російсько-українська війна, у самому центрі Козакії – на Донбасі, який Москва разом із Кримом вирішила відібрати у Києва, похеривши всі колишні спільні пострадянські домовленості щодо державних кордонів.
Щоб зрозуміти те, що відбувається зараз, необхідно звернутися до історії козацького народу, яка йде вглиб століть. «КОЗАКІЯ – земля, що належить козакам, ця географічна назва утворилася від племінного імені «Козак» із суфіксом «ія», що визначає край, територію. Взагалі така форма географічних найменувань не характерна для давніх словʼянських мов; у літописах вона прийнята лише для назв, узятих із західних джерел, переважно грецьких (Лібія, Кілікія, Мідія, Фракія). Зазвичай, літописці вживають назви однакові і для народу, і для країни, у якій проживає цей народ (Чехи, Морави, Болгари, Русь, Казари, «шлях з Варяг до Греків» тощо) Така форма зберігається для країн і тепер ще у Поляків (Пруси, Чехи, Угорці). Отже, назви Чехія, Болгарія, Росія, Черкасія та ін., лише запозичена Словʼянами та прогресивна форма колишніх – Чехи, Болгари, Русь, Черкаси та ін. Також і Козакія – лише прогресивна форма старої назви нашої землі Касак-Козаки («був в Козаках», як «був у Черкасах», «у Болгарах, у Казарах»). Задовго до того, як наше імʼя зʼявилося в російських актах, в 948 р. Костянтин Багрянородний (Порфірогеніт) писав початкову назву нашої країни, за грецьким звичаєм – «Касахія». На 30 років пізніше, перський географ зберігає її майже без зміни – «Земля Касак» (Гудуд ал Алем). Обидва вказують її на Північному Кавказі, причому у першого вона перебувала за Кавказькою горою від Аланії, а в другого вона належала Аланам і втикалася в Азовське море. Араб Масуді, що писав тоді ж, відрізняв народ Касак від гірських Кешеків. В академічних коментарях до Костянтина Порфірогеніту (С. Петербург, 1744р.) Сігфрід Байєр говорить про Казахію: « Це є найдавніше згадане поселення козацького народу». Із російських істориків Дона першим згадує Козакію А. Попов. Його «Історія про Донське Військо», пройшовши всі цензурні випробування, побачила світ у 1814 р. На стор. 111 цієї книги значиться: «Ми вбачаємо, що це Військо з давніх-давен називалося Донськими Козаками, а земля їх Козакією, бо перською мовою Козак означає Скіф». Грунтуючись на писемних і археологічних памʼятках козацької давнини, можна вважати Дон, Меотиду (Приазовʼя) і північно-кавказькі рівнини, що примикають до них, тією країною, яку колись називали вже Касакією, Землею Касак, інакше кажучи, - колискою козачого. Завдяки російським історикам Болтіну, Рігльману і Карамзіну, знаємо вихідців з Північного Кавказу: Козаків, Черкасів, Козаків Пʼятигор, Козаків Гребенських та Азовських, Пʼятигорських Черкас словʼянської мови згадують на початку XVI ст. іноземці Матвій з Мехова та Герберштейна, як мешканців Кавказу. Козаків Дніпровських та Донських до XVIII ст. теж часто називали Черкасами, очевидно, вважаючи їх вихідцями з Черкасії, країни кавказької. Прихильники вільно-козацької ідеології проповідують відродження обʼєднаної козачої держави – Козакії, включаючи в її межі та області пізнішого поширення Козаків по річках Волзі та Уралу» (див. Козачий словник-довідник, складений Г.В. Губаревим. Редактор-видавець А.І. Скрилов.Сан-Ансельмо, Каліфорнія, США.1968).
«Козакія... Нашим сусідам це слово діє на нерви, а деякі козаки вважають його винаходом «самостійників», на радість «розчленовувачам» Росії. І даремно! Це імʼя не вигадано штучно. Просто, коли дозріло переконання про єдність козацького походження, а взаємне тяжіння зросло у козаків у спрагу відродження втраченої незалежності, тоді виникла потреба відшукати в архівах таке імʼя, яке б точно визначало історичні права нашого народу. Цим імʼям виявилася Козакія, зафіксована вже у Х столітті. Якщо імператор Костянтин Багрянородний (948 р.) і перська географія Гудуд ал Алем (із 982 р.) вказують її на Північному Кавказі, це означає, що колиска козацької народності так і називалася в той час. Після наполеонівських воєн, коли козацьке імʼя було у великій честі, ризикнув згадати про це один з істориків Дону (див. А. Попов. Історія про Донських козаків. Харків, 1814) (…)Імʼя Козакія створене давним-давно за грецьким зразком, так само як імʼя Росія, але набагато раніше за нього. У наш час воно прийшло на зміну, винайденій Росіянами та Українцями, назві «Козаччина». Козакам не слід ставитися з упередженням до цієї історичної назви своєї країни. Вона має бути прийнята всіма, незалежно від політичних поглядів. У складах великих держав часто трапляються провінції з етнічними назвами. У Росії також були Польща, Грузія, Фінляндія, Туркестан та багато інших. ін. Царі включали імена цих підкорених країв у свої титули та пишалися достатками земель, яких вони були володарями. Народи ж, які населяли ці провінції, зберігали приватну національну традицію і в назвах мали певну гарантію непорушності своїх прав. Нам теж не шкідливо мати таку гарантію в Козакії, навіть перебуваючи в автономних чи федеративних звʼязках із Росією» (див. там же).
«Козаки – повністю окремий та незалежний народ, який із давніх часів населяє свою власну козачу територію у Східній Європі. У 1948 році виповнилося 1700 років їхньому офіційному історичному існуванню, згідно з даними візантійських, іранських, арабських, і навіть російських істориків. Козаки населяють землі між Азовським, Чорним та Каспійським морями, між північними відрогами Кавказу та нижньою та середньою частиною Дону, Волги, Уралу (Яіка). Ця країна козаків – Козакія – навіть у старовинні часи називалася «брамою народів». Через неї в різні періоди пройшли різні народи та племена Азії дорогою до Європи: Скіфи, Гунни, Хазари, Сармати, Алани, Готи, Половці, Печеніги, Тюрки та ін. На ній велася давня боротьба за володіння цими стратегічно значущими землями між Азією та Європою. Один народ змінював інший, переможець витісняв переможеного. Але в цьому процесі не всі зникли або покинули ці широкі та родючі степи. Багато хто залишився, укорінився, змішався із місцевим, стародавнім словʼянським населенням. Із цього змішаного роду виник повністю самобутній, незалежний і волелюбний козачий народ. Офіційно він зʼявився на історичній арені наприкінці VII ст. Після того, як хазари були вигнані в район сучасного Краснодару козацьким вождем на імʼя «Касак» або «Козак», козачий народ був обʼєднаний в 948 році в одну державу, яка називається Козакія (Коссакія), про цей факт свідчить візантійський імператор і історик Костянтин Багрянородний. Ми навмисно цитуємо не-козака, чужинця, включаючи навіть російських істориків, тож нас неможна запідозрити в упередженості, субʼєктивності чи спотворенні історичних фактів. Безліч подібних джерел, арабських, іранських, індійських, візантійських, російських говорять про старовину витоків козацтва, включаючи «Кодекс» візантійського імператора Лева Філософа 858 року, «Кодекс візантійського патріарха Фотія» та візантійського імператора. Останній, згідно із добре відомим чеським професором античної історії доктором Прикрилом, послав святих братів Кирила та Мефодія до козаків. Багато російських академіків також визнають стародавнє походження козаків, наприклад, академік І.К. Тауберт у його книзі «Стародавні та Азовські вісті», опублікованій Російською академією наук у 1732 р., та Рігельман в його «Історії Донських козаків», написаній в 1778 р. для урядової комісії, першій такій історії російською мовою. Аж до 1835 р. всі наступні російські історики, що базували свої роботи на історичному дослідженні та даних, безпомилково говорять про козаків як про окремий народ, відмінний народ, відмінний від росіян. Серед цих літописців російської історії особливу увагу треба приділити Карамзіну, Татищеву, Погодину, Лінбергу, Устрялову, Польовому, Савєльєву, Крамеру, Райту, Любенському, Соліньяку, Ознобішину і більш пізнім російським історикам Шмурло, Ткоржевському, Сватікову і ін. До 1835р. усі підручники російської історії, рекомендовані для російських шкіл, також говорили про козаків, як про окремий народ. Навіть офіційний Військово-енциклопедичний словник, опублікований 1834 р. у Санкт-Петербурзі, говорить буквально (див. том VI, стор. 372): «Давні витоки козаків, як народу губляться у доісторичних часах нашої Батьківщини», тобто, до того, як Київська Русь запросила до влади варягів у 862 році. Постійна пропаганда російського уряду, що «козаки – плоть та кров російського народу» датується 1835 роком. Цього року уряд Миколи I доручив історику Броневському написати «Історію Донського Війська», яка викладала нову «теорію», про те, що козаки походять від кріпаків-утікачів Московського царства. Ця історія потім стала основою для указу «Адміністративне регулювання Донського Війська», котрий перетворив козаків з народу на «військовий стан». Ні сам Броневський, ні його послідовники ніколи не цитують будь-які історичні свідчення на підтримку своєї версії, покладаючись виключно на свої бажання, як визнавав Броневський, щоб «порадувати уряд». Багато пізніших російських істориків визнавали абсурдність цієї теорії. Визначними серед них є загальновідомі: академік Є. Ознобішин, історик Шмурло, Ткоржевський і Сватіков (який написав головну роботу «Росія і Дон»). Щоб показати повну відсутність підстави для теорії Броневського, що козаки походять від утікачів, ми коротко процитуємо більш ранніх істориків. Академік І.К. Тауберт (див. стор. 74) його «Стародавніх і Азовських вістей», опублікованих в 1732 р., пише: «Козаки завжди поважалися як хоробрий і сильний народ. Згідно з Костянтином Багрянородним, вони були вже відомі в 248 році і жили поблизу Кавказьких гір. Польські письменники опублікували різні необґрунтовані байки про них. Але вони демонструють лише ненависть до цього хороброго народу. Поляки розглядають його як збіговисько втікачів. Почасти вірно те, що козаки приймали росіян, поляків та інших, які шукали у них притулок, цього факту недостатньо, щоб поважати козаків, як древній і (…) народ, що добре вкорінився». Професор А. Сандерс у «Історичних нарисах Кавказу» присвятив багато місця козакам; він визнає дані академіка Тауберта, додаючи, що у своєму літописі Нестор також розповідає, що київський князь Мстислав воював у 1022 р. проти косоків (козаків). Ця інформація підтверджується у стародавньому «Київському літописі», «Синопсисі Київському», складеному київським митрополитом Ігнатієм Гізелом та «Літописом» ігумена Феодосія (див. стор. 185, 186 і 351). У «Давніх і Азовських Вістях» І.К. Тауберт вказує: «Київський князь Мстислав мав свою резиденцію в Тмутаракані, де він підпорядкував широко розселених козаків, і потім у 1023 році послав їх разом із хозарами проти свого брата Ярослава. Потім козаки відокремилися і залишили службу київського князя, але у 1064 році князь Ростислав знову зумів на якийсь час повернути козаків до покірності». «Перший Новгородський літопис» також говорить про козаків, як про особливий народ, згадуючи їх у 1223 і раніше (див. стор 99, 145, 186). Те, що козаки були повністю окремим і незалежним народом, навіть під владою Золотої Орди, відзначалося сучасниками, які відвідували Золоту Орду, зокрема Вільямом Рубруком (1253), Джіованні де Плано Карпіні (1246), Никифором Григора і Джорджі Пакхімера (помер у 1308 р.), він пише у своїх «Творах» (див. том I, стор. 235): «Генерал Нога підкорив усі народи, що живуть на північному березі Чорного моря і встановив спеціальний порядок у цих регіонах. Косоги (козаки), чиги, алани та інші перемішалися з татарами, прийняли їх звичаї, спосіб життя, мову та одяг і служили в татарських підрозділах і підняли їхню могутність до найвищого рівня слави». Член Імператорської Російської академії наук, Є. Ознобішин у своїй історичній роботі «Донські козаки», надрукованій у «Донських відомостях» № 81-91 за 1876-1877 роки вказує, що на прохання козаків і за рекомендацією візантійського патріарха, Донська або Сарсська єпархія при хані Берке була встановлена для духовного опікування та служіння козаків-християн. Є багато інших історичних документів, зокрема які стосуються участі козаків у Куликівській битві 8 серпня 1380 р., коли козаки перед битвою представляли (вітали) Дмитра Івановича Московського двома іконами: Донської Божої Матері та Божої Матері Гребенської. У той же час, татари, які прийняли іслам, під керівництвом хана Мамая почали відкрито демонструвати недружелюбність козакам-християнам, частина з яких, в результаті, пішла у верхівʼя Дону. Архімандрит Антоній, до речі, написав у своєму «Слові вістей»: «Тут, у верхівʼях Дону, знаходиться християнський народ воїнів, який називається козаками, який має чудово спрацьовані ікони у своїх церквах, який радісно зустрічає великого князя з цими іконами та хрестами…» Ранні академіки та вчені Імператорської академії наук, починаючи з І.К. Тауберта, Райта, Ле Клерка та інших, також писали про козаків, як про стародавній і особливий народ. Наступні російські історики, етнографи, археологи та вчені писали в цьому ж ключі. Тут слід згадати таких як, Устрялов, Еверст, Болотов, професор Жуковський, професор Райт, професор Любенський, професор Зябловський, Крамер, Погодін, Середнєвський, Богомолов, Ключевський, Костомаров та ін. Навіть підручники російської історії, призначені для використання в російських школах до 1835 р., завжди писали про козаків, як про окремий народ. Таким чином, наприклад, ми читаємо в тексті професора Устрялова «Російська історія» (див. том I, стор. 235): «Всі мандрівники, котрі відвідували країну козаків, одностайно повторюють, що козаки – окремий народ, відмінний від московитів. Німецький мандрівник Герберштейн, який відвідав у 1549 р. Дон, Москву та Київ написав у своїх «Записках про московські справи», про те, наскільки козаки є особливим народом, що говорить на суміші словʼянської та татарської мов, що сповідує грецьку віру та проводить церковні служби слов’янською мовою. Венеціанець Жозеф Барбаро, який прожив в Азові більше 16 років, в 1436 році написав про козаків, як про народ, що говорить татарсько-словʼянською мовою. Французький учений та інженер, який побудував канал у Донській столиці Черкаську у 1800-1802 роках, писав у своєму «Філософському погляді на країну, зайняту козаками», визнає це: «Навіть у XVIII столітті козаки говорили татарсько-словʼянською мовою, і звичаї і одяг козаків мало відрізнялися від татарських ... »(див. там же).
У виданні Російської Академії Наук у рубриці СЛОВА НА КАД-КАЗ читаємо: «КОЗАК: Так називаються люди деяких особливих племен, що населяли Росію: Донські, Чорноморські, Уральські козаки. Легко озброєний воїн із Козачих Земель, Країни Козаків. КОЗАЧОК-ЧКА: (Зменшувальне: слово-КОЗАК). КОЗАЧЧИНА: Козацьке Військо чи КРАЇНА ЗАСЕЛЕНА КОЗАКАМИ (Поняття ідентичне назві КОЗАКІЯ)…» (див. «Словник церковно-словʼянської та російської мови, укладений Другим Відділенням Імператорської Академії Наук». Т.1. С.151 СПб.1847). Але минуло всього якихось 60 років історичної давності від початку подібного твердження з боку Російської Імператорської Академії Наук і мала місце явна фальсифікація і обман. Та сама Російська Імператорська Академія Наук 1906-1907 рр., відмовляється від визначення козаків як народу, що мав країну КОЗАЧЧИНУ, тобто, КОЗАКІЮ, і починає називати надалі козаків або «вільними бездомними волоцюгами», або «нижчим родом воїнів у Московській державі, набраних з волоцюг», або «легко озброєними воїнами, що належать до особливого стану, зобовʼязаного військовою службою за користування землею», або «кінними городовими-поліцейськими» тощо. Але рано чи пізно історична правда має бути відновлена.
До того, як за часів Римської імперії зʼявилася згадка про країну Козакія, імʼя якої свято зберігається досі, на цих землях жили предки козаків, які називалися аланами, сарматами, скіфами, кіммерійцями, а ще раніше асами, що дали назву всьому континенту – Асії чи Азії. Саме від них, всупереч твердженням тюркофілів, походить етнонім КОЗАКИ (всі наступні тлумачення цього слова всього лише прізвиська), спочатку АСАКИ (стара назва міста Азов - Асак, яке за твердженням шведського вченого Тура Хейєрдала і є тим самим Асгардрм, описаним у давніх німецько- скандинавських Еддах, звідки вийшов Один зі своїми асами і вирушив на північ), відомі згодом як САКИ (самоназва скіфів) і звичайно САКСИ (саксони, саксоци), що надалі поклали основу всієї західноєвропейської англосаксонської цивілізації. І в цьому немає жодного перебільшення, хоча треба визнати, що цими фактами давним-давно ще у XVIII-XIX ст. почали маніпулювати русофіли та панславісти, які досі приписують без будь-якої на те підстави історію скіфо-козацького народу до російської-словʼянської історії. На жаль, їм досі вдається вводити в оману російських патріотів, видаючи бажане за дійсність. Крім офіційної «академічної історії», придуманої придворними московитами-міфотворцями ще за часів Рюриковичів і потім переписаної за Романових, досить широко поширена ще й так звана «альтернативна історія», що говорить про найдавніше походження русо-словʼян, які нібито носили різні імена від аріїв і асів до вікінгів та русів. Написані тонни книг на цю тему, у яких міститься багато дійсно правдивої і дуже цінної інформації, але вона подається в такому претензійному російсько-імперському контексті, що не може викликати нічого, крім алергії чи іронії, у неупереджених істориків, антропологів та ін. словʼянофільських міфів Не заглиблюючись у доісторичні часи, коли саки навіть в Індії були однією з панівних каст, до якої між іншим належав засновник буддизму принц Гаутама Шакьямуні (з роду Сакья), зупинимося краще на пізніших і близьких до нас часах, про які відомо набагато більше, ніж про легендарні часи асів та скіфів.
Почнемо з того, що колись єдина Козакія з ослабленням скіфо-сарматського впливу після панування готів та гунів розділилася на західну та східну частини, із яких на рубежі VII-IX ст. утворилися дві великі держави – РУСЬ (Київський каганат) на чолі з варягами, яка взяла під контроль найважливіший торговий напрямок «шлях з Варяг до Греків» Дніпром та Середземноморʼям; і КАЗАРІЯ (Хазарський каганат) ставала на чолі з тюрками потім із ізраїльтянами, яка у свою чергу контролювала не менш важливі торгові напрямки, по-перше, «шовковий шлях», по-друге, «шлях з Варяг до Персів» Волгою та Каспієм. У цей період розпаду та занепаду Козакії зникає на довгий час ї її давнє імʼя. Втім, як і назва самих козаків (асів-асаків-саків), які інтегрували в ті чи інші міжетнічні спільноти, де вони виконували військові та сторожові функції, беручи участь з обох сторін у війнах між Руссю та Хазарією. Одні стали називатися руссю, русами, русичами чи руськими, інші казарами, газарами чи хозарами, треті, що жили незалежно від ворогуючих держав, називалися чорними клобуками, чигами, касогами, торками, черкасами (вільними асами). Карамзін у своїй історії писав: «Згадаймо Касогов, які жили, за нашими літописами, між Каспійським і Чорним морем; згадаємо і країну Казахію, яка, як вважав Імператор Костянтин Багрянородний, була у цих місцях; додамо, що Оссетинці й нині називають Черкесів Касахами: стільки обставин разом змушують думати, що Торки і Берендеї, називалися Черкасами, називалися і Козаками…» (див. «Історія держави Російської», 1816-1829. Т. 5. Гл. 4) . У результаті, як відомо, Київсько-Новгородська Русь здолала Хазарію і почала розквітати, перетворившись на потужну східноєвропейську феодальну державу, яка мала тісні звʼязки з Римською імперією та всіма королівськими домами Західної Європи.
Один із сучасних авторів, звертаючись до козацької історії, пише: «Задовго до того, як імʼя козаків зʼявилося в російських актах, в 948 р. Костянтин Багрянородний (Порфірогеніт) писав первісну назву нашої країни, за грецьким звичаєм — «Касахія». На 30 років пізніше (~978 р.), перський географ зберігає її майже без зміни – «Земля Касак» (Гудуд ал Алем). Обидва вказують її на Північному Кавказі, причому у першого вона знаходилася за Кавказькою горою від Аланії, а у другого вона належала Аланам і упиралася в Азовське море. Араб Масуді, що писав тоді ж, відрізняв народ Касак від горських Кешеків. В академічних коментарях до Костянтина Порфірогеніта (С. Петербург, 1744 р.) Сігфрід Байєр говорить про Казахію: «Це є найдавніша згадка поселення козацького народу». Із російських істориків Дона першим згадує Козакію А. Попов. Його «Історія про Донське Військо», пройшовши всі цензурні випробування побачила світ у 1814 р. На стор. 111 цієї книги значиться: «Ми вбачаємо, що це Військо здавна називалося Донськими Козаками, а земля їх Казакією, бо перською мовою Козак означає Скіфа». Костянтин Багрянородний поміщав Козакію (Κασαχια) (Казахію або Касахію) між Зихами-Адигейцями та Аланами: «Зі східного боку в Меотійське (Азовське) море впадають багато річок - р. Танаїд (Дон), що тече від фортеці Саркела, і Хоракул (північний рукав Кубані), в якій ловиться риба «верзитик». Є також інші річки: Вал і Хадир (рукави Кубанської дельти. - Авт.). Від Таматархі (Тамані) на відстані 18 або 20 миль є річка, яка називається Укруг або Укрух (чорноморський рукав Кубані), що розділяє Зихію та Таматарху. Із Меотійського моря виходить гирло, зване також Вурлік (Керченська протока) і тече у Понт (Чорне море). Від Укруха до р. Нікопсіс (поблизу Джубги), на якій стоїть подібне у назві річці місто, простягається область Зіхія (Сихія, Закія - земля черкесів (адигів)); довжина її 300 миль. Вище Зихії лежить земля, звана Папагією, а вище цієї країни лежить так звана Касахія (Араб Масуді, що писав тоді ж, відрізняв народ Касак від горських Кешеків). Вище за Касахію знаходяться Кавказькі гори, а за горами земля Аланська. Біля берегів Зихії лежать острови, оброблені і заселені зихами, у яких зихи рятуються при набігах алан. Із кінця Зихії, тобто. від р. Нікопсіса, узбережжя займає земля Авазгія (Абхазія) до міста Сотиріуполя протягом 300 миль». У XIII ст. гірську частину Козакії зайняли Кабардинці, що залишили північно-кавказьку рівнину під тиском Монголів Золотої Орди. Але сусідні Осетини, зберігаючи памʼять про колишніх мешканців цього краю, називали Велику Кабарду старим імʼям - Казах. На Землі Касак при Мстиславі Хороброму проживав літописний народ Касаги-Казяг. Після звідти вийшли Дніпровські Козаки Черкаси, Азовські Козаки, Козаки Пʼятигорські та Гребенські. У 1549 р., коли Козаки стали остаточно повертатися з Сіверщини на Дон, вони принесли із собою і, не забуте ще, племінне імʼя Азманів (Сари Азман). Василь Глазков у своїй книзі - «Vasili Glazkov (Wasili Glaskow), History of the Cossacks, p. 3, Robert Speller & Sons, New York» пише, що в 948 році мешканці степу під проводом свого лідера на імʼя Казак (Касак) розгромили Хазар, що проживали на території сучасної Кубані, і створили державу під назвою Козакія або Косакія. Вперше імʼя касогов занесено до російського літопису під 965 роком у розповіді про похід князя Святослава на хозар. Взявши хозарське місто Білу Вежу (інакше Саркел) на нижній течії Дону, Святослав переміг ясів та сусідніх із ними касогів, що жили на Нижній Кубані. Осетини (яси російських літописів), зберігаючи памʼять про колишніх мешканців цього краю, називали Велику Кабарду старим імʼям Казах (Каесаег). За свідченням арабських географів, Касоги були найближчими сусідами Тмутараканського князівства, що мало на них значний вплив. У 1022 році з ними воює князь Мстислав Тмутараканський; наступного року вони згадуються разом із хозарами у його дружині, коли він іде проти свого брата Ярослава. Під 1066 роком знаходимо літописну замітку, що князь Ростислав Тмутараканський брав із касогів данину. Після падіння Тмутараканського князівства та заняття південноруських степів половцями згадки про касогів припиняються. Тільки під роком 1223 року, в розповіді про появу татар, літописець, говорячи про походження цього нового ворога, додає: «и мы слышахом, яко многы страны поплениша, ясы, обезы (абасгов), касогы, и половець безбожных множество избиша». Найбільш гучна подія, повʼязана з імʼям касогів і записана в літопис із дружинної оповіді - або, можливо, пісні, - брат Ярослава Мудрого, Мстислав Володимирович Хоробрий (Тмутараканський), підкорив касогів, вбивши в битві їхнього ватажка Редедю (подія описана і в «Слові о полку Ігоревім»): «иже зареза Редедю пред пълкы касожьскыми». У 1023 р. Мстислав зібрав підвладних йому косогів і хазар і пішов на Київ, за відсутності Ярослава; та кияни не прийняли його. У Листвена, на берегах р. Руди відбулася битва між Мстиславом і Ярославом, що закінчилася перемогою Мстислава. І так, якщо Мстислав підкорив Касогів і Хазар, то як же Хазари спокійно без його відома воювали в 1030 році проти військ ал-Мансур Фадл I ібн Мухаммада і розбили його 10 000 військо. Востаннє в російському літописі хозари згадані під 1079 роком у звʼязку з діями князя Олега Святославича, якого вони полонили і видали Візантії. Тобто підкорені хазари полонили князя народу, який їх підкорив? Я роблю висновок, що Мстислав потрапив у сутичку з невеликим загоном, переміг чи просто найняв загін касогів і так само хозар. І до речі в падінні Хазарського каганату головну роль зіграв не Святослав, що розбив військо хозар, а повінь. Каспійське море почало розливатися і затоплювати острови та землі Хазар. З іншого боку тиснули мусульмани. І щоб вижити хазари прийняли іслам. А юдейська еліта пішла до Європи. Чому я тут пишу про хозарів, а не про касогів. Тому що хазари були сусідами і начебто, як і тих, і інших підкорили руські князі, але по факту хазари продовжували жити по-своєму, не під владою руських князів. І гадаю, що касоги так само жили вільно. Оскільки немає даних про те, що землі касогів були захоплені русами. Так само можливо, що літописці десь плутають рівнинних касогів з гірським народом кашак» (див. https://www.gumilev-center.ru/strana-kazakov-nerusskie-nepravoslavnye/).
У XIII ст. після нашестя Орди Русь розпалася на удільні князівства і козаків зʼявилася можливість відродити колишню Козакію, але як раніше єдиною вона, так і не стала, розділившись на кілька країн. На Дніпрі виникла Запорізька січ, із якої пізніше народилася Гетьманщина-Україна, на Дону верхові донці утворили Червоний Яр, а низові Донське військо, пʼятигірські та гребенські козаки створили своє Терське, а заволзькі та уральські своє Яїцьке військо. У цей період між ординськими ханами та козацькими отаманами укладались військово-стратегічні та політико-дипломатичні союзи, що дозволяють козакам вести автономний спосіб життя в обмін на участь козаків у бойових походах ординців. У мало досліджених генуезьких архівах є багато матеріалів цінних для історії козацького народу тих років. Відомий італійський історик А. Канале, працюючи довгий час у цих архівах виявив згадки про козаків у 1308 р., а саме відомості про управління генуезькими колоніями у Криму, де італійці укладали договори з козаками щодо визначення умов козацької служби у цих колоніях. Це питання маловивчене і попереду ще багато історичних відкриттів. Відомо, що статус генуезьких колоній, виданий у Генуї в 1447 р., що містить багато відомостей про козаків, почав складатися в 1413 р. Про козаків, що жили в цей час на Дону, писали венеціанський купець Йосафато Барбаро, який переписувався з донцями 1436 р. Він прожив в Азові з 1436 по 1452 р., ставши згодом послом у Персії та членом державної ради Венеціанської республіки. Історик Донського війська А. Попов встановив, що «венеціани в 1213 р. пройшли на своїх купецьких кораблях до Тана, нинішнього Азова, стародавнього поселення карійців, мешканців міста Мілета, пізанські купці мали також у ньому своє селище (крім так званого Порто-Пізано у юрті сучасної станиці Синявської, на Нижньому Дону), яке служило місцем складу товарів». Італійський історик А. Канале, говорячи про завоювання турками Криму та вигнання звідти генуезців, каже, що козаки, пішовши з Криму, осіли організовано вздовж Дніпра, Дону та біля Азова. Про козаків на Дону, в період захоплення турками Криму в 1475 р., говорить детально й інший італійський історик С. Манфроні: «Останні з роду Гізольфі (Генуезький володар Гізольфі, що мав у своєму володінні, як колонію, весь Таманський півострів у XV ст., під назвою Матреги), встигли врятуватися з невеликим числом своїх співвітчизників і втікши від татар, зуміли перейти на територію, котра була заселена козаками» (див. А.К. Ленівов «Матеріали з козацької історії». М. 1966).
Історія козачого народу представляє величезний інтерес не тільки для козаків, але й для інших народів, являючи собою цінний досвід влаштування суспільства на засадах свободи та рівності в оточенні повальних тираній і рабства: азіатських, турецьких, московських та ін народів. Ось короткі відомості про козацький народ, виходячи з повідомлень істориків. Англієць Кларк, що сам побував на Дону, писав: «Досить побачити цей народ, пожити в нього, щоб бути переконаним, що ніколи Козаки не мали нічого спільного з руськими, за винятком мови». Історик Леклерк говорив: «Руські літописи часто згадують про козаків татарських: козаки «ординські» взяли свою назву від Великої Орди Волзьких татар, в армії якої вони були. «Азовські» козаки - від міста Азова. Ці дві гілки треба розглядати як низхідні від колишніх стародавніх Козар». Історики Шторх та Шлецер перераховуючи держави, в яких жили словʼяни, говорили про Новгород та Козакію. Причому московитів вони словʼянами не рахували. Історик Сестренцевіч де Богуш висловлювався: «Історія, хронологія, географія доводять, що Козари і Донські Козаки, як низхідні від козар, суть той самий народ». Перекладач на французьку мову «Генеологічної історії татар» Абул-газі-Дегінь, говорив: «Країна Кіпзак є справжньою вітчизною Козаків, походження яких до теперішнього часу (1426) марно намагалися знайти». Історик Жардо писав: «Падіння Кіпчакської імперії збігається з появою загонів воїнів, які в цих місцях називалися спочатку імʼям одного Кавказького народу Черкасами, а пізніше Казаками або радше Козаками, цей народ влаштувався на Дону». Професор Тауберг повідомляв: «Козаки завжди шанувалися як хоробрий і сильний народ. За свідченням Костянтина Порфирогенета (візантійський імператор) вони були вже в 948 році, а тому Козаків можна вважати стародавнім народом». Історик Карамзін вказував: «Козацтво древнє Батиєва навали. Лицарі ці жили громадами, не визнаючи над собою влади ні поляків, ні росіян, ні татар». У Військово-історичному словнику (Т.6. стор.372) читаємо: «Стародавнє походження Козаків втрачається за часів напівісторичної нашої вітчизни». Російський етнограф Марков зазначав: «Козаки взагалі законні спадкоємці давніх степовиків. Між імʼям «Козаки» та імʼям стародавніх «Касогів» немає різниці». Французький історик Мішель Делінес, у своїй праці: «La Russie» (Т.VI, стор.237), пояснював: «На Кавказі знаходиться територія, яка називалася Козакія». Історики Левшин, Радлов, Танишпаєв (археолог), Руденко (антрополог) вважали слово «Козак» споконвіку власним племінним імʼям, а не загальним. Отже, це збігалося з поглядом творця Яфетологічної теорії академіка Н.Я. Марра, вони вважали припустимою виправити відому всім за середньовічними арабськими оповістками, наведеними в працях Каппеля і Тігенгаузена, назву міста «Азак», у гирлах Дону в «Козак». Слово «Козак» проникло з-поміж корінного населення Північного Кавказу, із середовища, за термінологією академіка Марра, що займала Кавказ із давніх часів. Академік Марр повідомляє, що племінне Кавказьке імʼя «Казхи» - суть предок слова «Козаки», і що «наука доводить, що весь Кавказ населений був народом одного походження або племенами, змішаними з ним. Ще до Гомера «Касаки» були відомі Грекам, котрі знали, що майно у них спільне, що немає в них рабів, і керуються вони виборними. Зазначався рух народів з Півдня на Північний Кавказ, де спостерігалося скупчення племен біля гірських проходів Кавказького хребта, де зʼявлялися не тільки переселенці, але й автохтонні народи у якості вартових цих проходів. За твердженням А. Несчена (стор. 33) вони називалися Кас-пі або Каз-си, і жили вони там з незапамʼятних часів, являючи собою найдавніших власників та сторожів Кавказьких воріт. Грузини відтіснили Каз-сов у пізніші часи. Ця назва народу була відома і стародавнім Римлянам, що іменували їх «Касайє», а країну називали «Казька» (у верхівʼях Терека та Арагви). На Північному Кавказі вони називалися «Касогами» та «Касарами», які масово переселилися з князем Мстиславом, сином Володимира, який деякий час керував Таматарканським князівством (Тмутаракань), звідки вони переселилися на лівобережний Дніпро, осівши головним чином на Чернігівщині та Полтавщині (за матеріалами Согодака, опубліковано на «Дзен-Яндекс» 8.12.2019).
До XVIII століття у козаків були свої національні демократії Гетьманщина від Дністра до Дніпра та Козачий Присуд від Дону до Яїка (всі козачі країни іменувалися Казакією чи Козакією), які мирно співіснували з одновірною монархією Московії, оскільки козаки з московитами дотримувалися одного східного обряду або як по-іншому говорили «грецької віри». Це єдине, що зближало несхожі народи московитів та козаків. Історія козацького народу сягає глибокої давнини, аж до біблійних часів. Тому так смішно виглядають російські націонал-патріоти, котрі з піною біля рота доводять, що козаки – це мовляв «стан російського народу». І це кажуть москалі, предки яких були ще канібалами (андрофагами по Геродоту, які жили на північ від Скіфії на території між верхнім Дніпром, Окою та Волгою), тоді як предки козаків скіфи вже були християнами, освіченими апостолом Андрієм Первозванним та його учнями (див. Додатки). У IV столітті, коли ще й близько не було Русі, оскільки руси-нормани тільки починали виходити зі Скандинавії для освоєння нових земель, єпископи Скіфії вже брали участь у Першому Вселенському Соборі. Крім того, коли в московських болотах квакали жаби, скіфи вже мали не лише свої храми та свою християнську віру, найчастіше іменовану «апостольською» чи «андріївською», яку згодом викорінили місіонери греки-візантійці, а й свою природну писемність – це так звані хазарські руни (слов’янською – «черти і рези»), якими були написані Євангеліє і Псалтир, згодом знайдені «учителями словенськими» Кирилом і Мефодієм у Хазарії та використані ними для створення кирилиці (див. Житія Мефодія та Костянтина, в іночестві Кирила, де сказано про подорож у 860-х роках Костянтина до Криму, де він готувався до церковного диспуту в каганаті: «В Херсоне Константину удалось найти «Евангелие и Псалтирь роусьскыми письмены писана», а також людину, яка говорила цією мовою…»). Даний древній лист скіфо-хазарського періоду, що зʼявився задовго до приходу перших грецьких місіонерів і знищений ними в ході так званого «християнського просвітництва», пізніше стали помилково називати «давньословʼянським», приписавши скіфів, сарматів, алан і козар, від яких і ведуть свій древній рід черкаси-козаки до словʼянської мовної групи, хоча вони ніколи не були ні словʼянами ні чухонцями (угро-фінами), зі злиття яких і походять московити-русаки або так звані руські-роси (термін, що зʼявився лише у XVIII-XIX ст. у Росії, тоді як козаки та Козакія згадуються ще в документах Візантії): «Про початок пройменування Козаків, звідки козаки названі, і від якогось племені та роду. Народ у малоросійській стороні, що має назву Козаки, свою мають назву в правду від стародавнього свого роду козарського; їх називали греки хозарами, а Римляни Газарами. Мова була словʼянська, а жили спочатку поблизу Меотійського озера, яке нині називається Мертвим морем (Азовське), в яке Дон річка впадає; ці козари були від племені Гомера, першого сина Яфета, і від гомерра насамперед називалися гомерри. А від греків Кімерри: від римлян ж Цимбри, які по опівнічних країнах (північних) розвіялися і різні найменування собі привласнили. Які ливою, які жмуддю, а інші названі готами. Тоді від річки Козара іменованої, теж племʼя Гоморово, що назвалося козарами, і на озері Меотійському поблизу Кіммерійського Босфору сиділо, по обидва боки Дону і простяглися селища одні в Азію до річки Волги, що впадає в Хвалинське море, а інші до річки Дніпра дійшли: оселилися на Чорному морі, де нині Очаків, Бєлгород… навіть до Панонії» (див. С.І. Мишецький «Історія про Козаків Запорізьких», Одеса, 1851).
Про те ж говориться в так званій «Конституції Орлика», точніше в договорі гетьмана Війська Запорізького Філіпа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козаків підписаного кошовим отаманом Костою Гордієнком), у якому визначалися права та обовʼязки членів Війська (цей договір укладено у 1710 р. і затверджено шведським королем Карлом XII): «Здивування гідний і незбагненний Бог у своїх вироках, милосердний і безмежно терплячий, справедливий у покараннях. Споконвіку, ще від створення цього видимого світу, Він одним державам і народам віддає на праведних терезах Свого промислу, а інших підкорює за гріхи та беззаконня, одних неволить - інших звільняє, одних звеличує - інших перемагає. Так і войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хазарським, Господь спершу звеличив лицарським характером, просторими володіннями та вічною славою. Той народ своїми наполегливими походами морем і сухошляхом не тільки навколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) вражав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився міцним подружнім звʼязком з його головою - нарік своєму сину дочку а саме князя козаків ... » Із народів, що нині живуть, найближчими родичами козаків є аж ніяк не росіяни (словʼяно-чухонці), а германці (готи), іранці (перси), аварці (авари), осетини (алани), грузини (гургани) і вірмени (хатті), оскільки всі перелічені народи разом із козаками (казарами) походять від одного предка – біблійного Фогарми (Тегарми чи Торгоми) сина Гомера онука Яфета. Інакше кажучи, козаки знають свій родовід до Ноя та Адама.
Запорожці і Донці укладали різні навіть військові договори з московськими царями, спілкуючись з Москвою через Посольський наказ, по-братськи приймаючи близько до серця біди і негаразди північного сусіда, допомагаючи московитам у війнах і беручи активну участь у наведенні порядку в смутний час. Але за царя Петра, коли Московське царство перетворилося на Російську імперію, що стала обростати колоніями, все кардинально змінилося. Зіпсувалися стосунки і з козаками, землі яких стали ласим шматком для московського царя. Петро послав війська для завоювання непокірних запорожців і донців, які спочатку, уклавши союз, спільно боролися з окупантами. Ось що отаман С. Драний писав запорізькому кошовому отаманові К. Горденці, про необхідність спільних дій проти кн. В.В. Долгорукого, котрий іде розоряти козачі містечка: «Його царській пресвітлій величності обох половин Дніпра, хороброму і військовому Війська Запорізького, кошовому отаманові Костянтину і всьому любительному, спільному братству великого Війська Запорізького польового великого Військо Донського. У нинішньому 1708 році травня місяця в 26-й день, за указом великого Війська Донського, всі річки Дону і Хопра, і Ведмедиці, і Бузулуку, і Північного Дінця, всіх річок, де знаходиться наш Козачий Присуд, велено нам Війську виступити проти тих, хто йде на нас для розорення наших козацьких містечок московських полків, за листом із Польщі найсвітлішого Римського та Російського князя Олександра Даниловича Меньшикова, і за листом ближнього стольника Київського воєводи князя Дмитра Михайловича Галицина. І по тому їхньому листу для того руйнування йде з російськими полками князь Василь Володимирович Долгорукий, хочуть наші козачі містечка зруйнувати і всю річку розорити. І ми військом похідним нині виступаючи стоїмо під Ямполем, очікуємо до себе вашої спільної козацької єдинобрацької любові та допомоги, щоб наші козачі річки були як і раніше, і нам би бути Козаками, як були споконвіку ми козацтво і між нами Козаками однодумне братство. І ви отамани молодці все велике Військо Запорізьке вчините до нас похідного війська на допомогу в швидких числах, щоб нам спільно з вами своєї вірної козацької слави та хоробрості не втратити. Так само і ми над нами Русь не володіла, і спільна наша козацька слава посміхом не була» (див. ГАФКЕ. Кабінет Петра I, від. 2 кн. № 7 л 771. Список).
Про те, що донці та запорожці спільно воювали з московитами ще триста з лишком років тому свідчить цей історичний документ: «У нинішньому 1708-го року майя місяця в 26 день, за указом Великого Війська Донського, всієї річки Дону і Хопра, і Ведмедиці, і Бузулуку, і Сіверського Дінця, і всіх повних річок, де знаходиться наш Козачий Присуд, велено нам, Війську, виступити проти тих, що йдуть на нас, для руйнування наших козацьких містечок, Московських полків... Також і ми вам у який ваш випадок раді з вами вмирати разом, щоб над нами і вами Русь не володіла і спільна наша козацька слава в сміх не була. Отаман Кіндратій Булавін. З листа до запорожців. 26 травня 1708 року» (див. ЦДАДА, б. Державний архів, Кабінет Петра Великого, від. II, кн. N 7, арк. 771).
У подальшому московському цареві вдалося вбити клин між донцями і запорожцями і з тих пір між ними почалося суперництво і перетягування ковдри на себе, чим не зміг не скористатися «імператор всієї Русі», який захопив у результаті всі козацькі території і почав винищування всього козацького народу, (Мазепа, Булавін) та результат (Некрасов). Частина козаків, що залишилася, була схильна до штучної асиміляції (русифікації) і вже через сто років перетворена на якесь «російське козацтво» або «служивий стан», спрямований на охорону кордонів великої євразійської імперії від океану до океану. Ось лише коротка віха порівняно невеликого російсько-імперського періоду (XVIII-XX ст.), коли козацький народ після першого геноциду (петровського) був перетворений на «служивий стан»:
1708 - За указом Петра I територія Війська Донського була приєднана до Азовської губернії, а донські козаки були внесені до реєстру Російської імперії. 1721 р. - Колегія Іноземних справ у Петербурзі передала зносини з Доном у відання Колегії Військової, заборонено збирати Військові Кола. 3 січня того ж року Донська Церква підпорядкована Воронезькому єпископу. Того ж року наказано донським правителям називатися військовими «наказними» отаманами. Від цього часу свою посаду вони обіймали не за виборами, а за призначенням імператора. 1723р. - козаків наказано називати «військово-служивим народом». 1775р. - видано указ про заснування на Дону цивільного уряду. Донські старшини отримали права російського дворянства, чим оформлено початок соціального розшарування козаків. 1801 р. – Першим пунктом статті Зводу Законів т. 26, № 19983 встановлено одноманітну форму для всіх козаків служивого розряду. До цього часу вони виходили в полки, одягнені в звичні бешмети і чекмені, пошиті приталенно, із застібками на гачках і правою полою поверх лівою. Тепер же служиві, купуючи, як і раніше, обмундирування на свій рахунок, повинні були стежити за точним виконанням статутного крою. У деяких деталях нова форма відтворювала старі козачі зразки: мундири шилися за фасоном козачого бешмету із застібками на гачках і з правою полою поверх лівої; шаровари, введені двох родів: широкі в чоботи і на випуск, в обох випадках сіро-синього кольору і з червоним лампасом; замість папахи-трухменки - хутряні ківери. Зважаючи на те, що козаки півжиття перебували у служивому розряді і мали мати власне обмундирування, нова форма згодом стала звичною і в приватному житті станичників, витісняючи костюм національний. 1835 р. – скасовано стару географічну назву «Земля Донських Козаків», а замість неї введено адміністративне найменування «Земля Війська Донського», керована на підставі особливого Положення. Наказано вважати козаків військовим станом. Тобто минуло лише 112 років і козаки перетворилися з «військово-служивого народу» на «військовий стан». 1848 р. – вільно обраним станичним отаманам наказано не приступати до виконання обовʼязків, раніше затвердження їх на цій посаді Окружним отаманом. 1866 р. – донські козаки, що не перебувають у служивому розряді, отримали право виписуватися зі станичних товариств і проживати в будь-якому місці Російської імперії. Отже, до цього дозволу вони права такого не мали. Тим самим указом станічним товариствам дозволявся приймати у середу приписних козаків, виставивши при цьому поважні підстави. 1870 р. - на початку травня, за указом імператора Олександра II, «для узгодження найменування Землі Військ Донського і Військового Правління Війська Донського з прийнятими найменуваннями в імперії», велено «Землю Війська Донського» перейменувати на «Область Війська Донського», а Правління із Військового в Обласне. Від цього року в донських частинах почав застосовуватися російський дисциплінарний статут. 1876 р. - на Дону введено Земство, але донські козаки протестували проти такого нововведення і наполягали на відродженні замість земських представницьких установ традиційних Військових Кіл. Кола не було відновлено, а Земство скасовано 4 березня 1882 р. 1904 р. - на Дон прийшли тривожні чутки про намір Російського уряду провести нові реформи та знищити останні залишки стародавніх козацьких прав. Говорили, що адміністративний устрій на Донській землі буде прирівняно до губернського, а населення її повинно буде відмовитися від усіх залишків демократичних звичаїв і зрівнятися у правах та обовʼязках з іншими жителями імперії. Однак незабаром почалася російсько-японська війна, в якій знадобилося багато козацької кінноти. Потрібні були донські козаки і після її закінчення для придушення спалахів революції 1905 року. Вірні присязі донці підтримали династію Романових, хоча основні кадри Донської не військової інтелігенції революції співчували. Козакам було оголошено високу подяку «за самовіддану, невтомну і вірну службу цареві та батьківщині, як у театрі війни, так і за підтримці ладу всередині імперії». 1910 р. – адміністративна реформа Військового відомства 1909-1912 р. фактично зруйнувала військово-побутовий уклад козацтва, і поставила під сумнів козацтва навіть як «військового стану» імперії, тобто фактично почалося «повзуче розкозачування».
Революція і крах імперії порушили ці плани царського уряду, таким чином через 200 років російської колонізації, коли зникла сама Росія, завойована агентами комінтерну, козаки запорізькі, донські, кубанські та уральські згадали про колишню незалежність, військову демократію і почали відроджувати свої країни в якості національно-демократичних держав, відомих як Українська Народна Республіка потім Українська Держава, Всевелике Військо Донське, Кубанська Народна Республіка, Яїцьке (Уральське) Козаче Військо, Забайкальська Козача Республіка. Ці козачі країни мали свої закони, національні традиції та державні символи, але проіснували вони недовго – з весни 1917-го до осені 1920-го. У ці роки козаки знову намагалися обʼєднатися проти спільного ворога, який засів у московському Кремлі. Загальновідомо, що український гетьман Павло Скоропадський уклав договір з донським отаманом Петром Красновим про союз, який мав перерости не лише в українсько-козацьку, а й у українсько-кавказько-козацьку конфедерацію, причому Кубань взагалі готова була приєднатися до України (в 1919-му навіть карта зʼявилася, де Кубань входила до складу України). По суті це мало призвести до відродження давньої єдиної Козакії ще до її поділу, причому в союзі з сусідніми родинними народами Кавказу. І почалося це зі створення восени 1917 року «Південно-Східного Союзу Козацьких військ, горців Кавказу та вільних народів Степів», головою якого став донський отаман Олексій Каледін. Вже в назві ПСС можна було побачити намір відокремитися від більшовицької Московії та створити з незалежних країн велику конфедерацію від Карпат до Уралу, що включає Донське, Кубанське, Терське та Астраханське козачі війська разом із сусідніми країнами Україною з одного боку, і Калмикією, Дагестаном, Закатальським округом, Терським та Кубанським Краями та Ставропольською губернією з іншого. Незабаром до союзу приєдналося й Яїцьке (Уральське) козаче військо. Але на жаль, у більшості південно- та східно-російських козаків на той час переважав російський дух великодержавності та єдинонеділимості, а дух козацької вільності та самостійності ледве виявлявся. Прикладом такої роздвоєності був військовий отаман Петро Краснов, який з одного боку відроджував самостійну республіку ПСС, а з іншого мріяв про відродження Російської імперії. На відміну від українців, які відразу ж після Лютого 1917-го одночасно з поляками та фінами оголосили про вихід зі складу Росії та створення суверенної держави (і це рішення було непорушним), донці та ін. козаки, що обрусіли, хоч і згадували про колишню свободу, чомусь не мислили себе без єдино-неподільної Росії. Ще навесні 1917 року було скликано Донське Військове Коло, яке проходило з 26 травня до 18 червня. Головою відродженого козачого парламенту був обраний відомий донський історик і педагог Митрофан Богаєвський. Відкриваючи засідання, він сказав: «Оголошую засідання Донського Військового Кола, після двохсотрічної перерви, відкритим». На заключному засіданні Коло обрало свого голову на посаду Заступника Військового отамана, визнало Тимчасовий Уряд єдиною законною владою в країні та висловилося за те, щоб Росія стала неподільною народною республікою. На Колі було оголошено, що «Військо Донське складає невіддільну частину великої Російської народної республіки, що має широке місцеве самоврядування з правом законодавства у місцевих справах, що не суперечить загальним основним законам, і з правом самостійного розпорядження землями, надрами та угіддями, що належать Донській військовій козачій общині». Потім Військове Коло обрало отаманом Олексія Каледіна, утворивши комісії та Військове уряд, тобто вперше після окупації Козачого Присуду Московською Ордою на Дону було створено законодавчий і представницький орган козачого народу – Військове Коло та органи виконавчої влади – Отаман та очолюваний ним Військовий уряд. Проте сама держава донських козаків зі своїми законами та символікою утворилася лише через рік 10 травня 1918 року на чолі з отаманом Петром Красновим, який незважаючи на проголошений суверенітет, проте, як переконаний русист був прихильником відродження єдино-неподільної Росії, що й позначилося на спільній діяльності козаків з російськими білогвардійцями.
Але ж були реальні плани зближення західної та східної Козакії – України та Дону, про що свідчить листування двох урядів: «Міністерство закордонних справ. Департамент іноземних відносин від 17 липня 1918 р. № 6024. м. Київ. Пану Отаманові Всевеликого Війська Донського. Уряд Української Держави незмінно, прагнучи до дружби і мирного співжиття з близьким мужнім Донським Козацтвом і вітаючи прагнення Всевеликого Війська Донського до державної самостійності, із радісно вступило б в тісні добросусідські взаємини з Всевеликим Військом Донським, як із суверенною, що остаточно визначилася і ні від кого незалежною Державою, на непохитних засадах взаємності та рівності. Однак у 1-му пункті Декларації Всевеликого Війська Донського оголошується, що «Військо Донське складає самостійну Демократичну Республіку» лише надалі до утворення в тій чи іншій формі Росії, а в пункті 6-му Донське Військо пропонує всім державам визнати його права на самостійне існування знову-таки лише аж до утворення у тій чи іншій формі єдиної Росії. Таким чином згідно з декларацією державна організація Всевеликого Війська Донського зараз носить лише тимчасовий характер, що на жаль, надзвичайно ускладнює можливість вирішення, піднятого у пункті 3-му декларації питання про встановлення точних кордонів між Донським Військом та Україною, незважаючи на добре бажання Української Держави можливо швидкого й остаточного, а чи не тимчасового лише вирішення цього дуже важливого державного питання. Знаходячи зі свого боку дуже цінним і необхідним встановлення постійних взаємин між суверенними Державами Дону та України, Уряд Української Держави вірить, сподівається та щиро бажає, щоб усілякі перешкоди до цього були усунені якнайшвидше. Підписали: Голова Ради Міністрів Лизогуб. Керуючий Міністерством Іноземних Справ Дорошенка».
Відповіддю на цю ноту була наступна відповідь: «Голова Ради Управляючих Відділами та Управитель Відділом Іноземних Справ Уряду Всевеликого Війська Донського 20 липня 1918 р. № 313. м. Новочеркаськ. Ясновельможному Пану Гетьману всієї України. Нотою від 17-го липня цього року за №. 6024 Уряд Української Держави заявляє про незмінне бажання жити у дружбі з Всевеликим Військом Донським, як із суверенною та незалежною Державою: єдина перешкода до визнання Дону самостійним і до встановлення необхідних добросусідських відносин і до вирішення питання про кордони, Український Уряд бачить у §§1 6 Декларації Всевеликого Війська Донського, у яких начебто Його Уряд просить визнання Всевеликого Війська Донського самостійним і суверенним лише тимчасово до утворення у тій чи іншій формі єдиної Росії. Всевелике Військо Донське, що вже існувало, як самостійна держава з 1570 року по 1645 рік в даний час, відокремившись від радянської Росії, оголошує себе знову цілком самостійною, ні від кого незалежною, остаточно визначеною і суверенною державою і зі свого боку, прагнучи до найтіснішої дружби і мирному співжиттю з Українською Державою, пропонує всім державам визнати його таким. Разом із цим Уряд Всевеликого Війська Донського постійно прагнучи до підтримки та розвитку дружнього та мирного співжиття з Україною і визнавши необхідним для блага населення та розвитку економічних умов Всевеликого Війська Донського жити в найближчій дружбі з Україною, який би лад не був у Росії, вважає , що наявність §§ 1 і 6 Декларації аж ніяк не повинні викликати тлумачення про розбіжність Всевеликого Війська Донського з Україною, у разі утворення єдиної Росії, а лише передбачати, що якщо колись відродиться Росія, то і тоді Всевелике Військо Донське, що відокремилося нині від неї в самостійну державу, дотримуючись дружби та звʼязку з Українською Державою, не зрадить Україну у своїй дружбі. Уряд Всевеликого Війська Донського, вважаючи, що утворення єдиної Росії без України та Дону, цих потужних самостійних держав з великими територіями та природними багатствами, не мислимо, вважає, що §§ 1 і 6 не можуть служити перешкодою до тісного зближення та нерозривної дружби України і Всевеликого Війська Донського, як сусідніх самостійних і суверенних Держав, що йдуть спільно шляхом взаємної підтримки, незалежно від того, як би не розгорнулися події в майбутньому ... »(див. Журнал «Вільне Козацтво» № 83, Прага. 1931). https://www.facebook.com/groups/471477107025889/).
Як видно з цих документів, Донський уряд зробив фатальну помилку, сподіваючись на відтворення Росії. А в цей час українські націонал-демократи та січові козаки, які створили нову Гетьманщину (Українську Народну Республіку, потім Українську Державу) та готові жити у мирі та добросусідстві з козаками Дона, Кубані, Терека, Волги, Уралу та іншими народами, вступаючи у різні союзи з німцями, поляками, румунами і навіть турками, не допускали лише одного – якогось союзу і взагалі зближення з російськими імперцями, вважаючи Московську Орду, якого б кольору вона була червоного чи білого, головним ворогом незалежної рідної України. І в цьому вони мали рацію і більш далекоглядні, на відміну від російських козаків! Доказом того, що з російськими імперцями козакам не можна мати нічого спільного стала демонстративна розправа денікінців з кубанцями-самостійниками, які орієнтувалися на Україну, домагаючись входження Кубані до її складу – вбивство у закутку Голови Кубанської Законодавчої Ради Миколи Рябовола та публічну кару священика Олексія Кулабухова, як козачого делегата від Республіки на Паризькій мирній конференції. Небагато козаків усвідомили згубність союзу з русаками, мало хто памʼятав, як давно співали їхні діди: «Ти Росія, ти Росія, ти Російська земля, багато горя, багато нужденності нам Донцям ти принесла!»
Обрусілих великодержавників серед козаків виявилося більше, ніж національно мислячих самостійників. На жаль, не вистачило у більшості козаків мудрості та природного чуття, щоб спільно з українськими, кавказькими, степовими та сибірськими народами раз і назавжди відокремитися від руських націонал-білогвардійців, які воювали за перемогу єдино-неділимої Росії над червоною інтернаціональною Совдепією. Інакше могли б не тільки зберегти козацьку державність, а й уникнути геноциду, започаткованого комінтерном, в результаті якого за попередніми підрахунками було знищено лише в роки «першої цивільної» близько чотирьох мільйонів донців, кубанців, терців, уральців та сибірців, не рахуючи українців. Плюс кілька мільйонів у наступних голодоморах та «зачистках».
Ось як починався цей геноцид: 1917 р. - Курс радянської влади на «розкозачування», що розпочався як ліквідація станів та повинностей козаків (декрет ВЦВК та РНК «Про знищення станів та цивільних чинів» від 11/24 листопада 1917 р., постанова РНК від 9/22 грудня 1917 р., що скасувала обовʼязкову військову повинність козаків, поступово набула іншого, більш зловісного змісту - винищення козацтва і розчинення його в селянському середовищі. 1919 р. - Поява Циркулярного листа Оргбюро ЦК РКП(б) про відношення до козаків, що відома в народі як «Директива про розкозачування», яка поставила фактично все козацтво поза законом перед новою більшовицькою владою, внаслідок чого стосовно козацтва був розвʼязаний геноцид. Текст Циркулярного листа Оргбюро ЦК РКП(б) від 24 січня 1919 року чітко характеризує здійснену стосовно козацтва політику Радянської держави: «Циркулярно, секретно. Останні події на різних фронтах у козацьких районах - наші рухи вглиб козацьких поселень та розкладання серед козацьких військ – змушують нас дати вказівки партійним працівникам про характер їхньої роботи при відтворенні та зміцненні Радянської влади у зазначених районах. Необхідно, враховуючи досвід громадянської війни з козацтвом, визнати єдино правильним найжорстокішу боротьбу з усіма верхами козацтва шляхом поголовного їх винищення. Жодні компроміси, ніяка половинчастість шляху неприпустимі. Тому необхідно: 1) провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, які брали будь-яку пряму чи опосередковану участь у боротьбі з Радянською владою. До середнього козацтва необхідно вжити тих заходів, які дають гарантію від будь-яких спроб з його боку до нових виступів проти Радянської влади. 2) Конфіскувати хліб та змусити зсипати всі надлишки у зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх інших сільськогосподарських продуктів. 3) Вжити всіх заходів щодо надання допомоги бідноті, що переселяється, організуючи переселення, де це можливо. 4) Зрівняти зайвих «іногородніх» до козаків у земельному та в усіх інших відносинах. 5) Провести повне роззброєння, розстрілюючи кожного, хто матиме зброю після терміну здачі. 6) Видавати зброю лише надійним елементам з іногородніх. 7) Збройні загони залишати в козацьких станицях до встановлення повного порядку. 8) Всім комісарам, призначеним у ті чи інші козацькі поселення, пропонується проявити максимальну твердість та неухильно виконувати ці вказівки. ЦК ухвалює провести через відповідні радянські установи зобовʼязання Наркомзему розробити поспіхом фактичні заходи щодо масового переселення бідноти на козацькі землі» (див. https://tsargrad.tv/articles/raskazachivanie-krasnyj-terror-protiv-kazakov_316628).
Після перемоги червоних та переміщення білих за кордон більшовики не стали зберігати ні Донську, ні Кубанську, ні якусь іншу країну козаків як національну територію подібно до України, що стала своєю чергою однією з РСР у складі Радянського Союзу. Хоча спочатку нова влада і загравала з козаками, припускаючи мабуть створення козацької автономії, яка і була створена в 1925 р., як Казакська АРСР у складі РРФСР на малопридатних пустельно-степових територіях уральських, оренбурзьких, семиріченських казаків і степняків-киргизів. Але проіснувала вона не дуже довго, 1936 р. її перейменували на Казахську АРСР, а трохи згодом у РСР, тобто з Казакстану (Козачого Стану) виникла нова країна Казахстан, мало того, народ переважно населяв ці землі, відомий у дореволюційній Росії протягом століть як киргизи або киргиз-кайсаки (прізвисько співзвучне з імʼям казаків виникло ще в Тартарії, де киргизи разом з козаками входили до складу ординських кінних загонів), в одну мить перетворилися на казахів. У результаті казаки були позбавлені не лише своїх земель, але навіть власного імені та права називатися народом, бо залишки непокірних казаків так чи інакше чинили опір, організовуючи народні повстання та вели диверсійно-партизанську боротьбу з радянською владою. Стародавнє імʼя казаків під прізвиськом «білоказаки» стало синонім таких нових чекістських штампів, як «контрики», «білобандити», «фашисти» і т.д., природно ставши загальним і потрапивши під заборону, а всіх казаків стали вважати або російськими, або українцями (проблем із перейменуванням народів у більшовиків ніколи не було, так само як і з їх фізичним знищенням).
Українським козакам пощастило більше, ніж південно-російським, вони хоч і стали українцями, але в них залишалася власна територія і за окупаційного режиму Комінтерну, і за окупації Німецького Рейху. До речі, при прихильному відношенні німецької влади російські казаки (донці, кубанці, терці) знову спробували відродити свою частину Казакії на території звільненої німецькою армією, назвавши її КОЗАЧИМ СТАНОМ. Ось що пише казачий історик А.К. Ленивов у своїй книзі «Під козацьким прапором. Епопея Козачого Стану під керівництвом похідних отаманів Козачих військ С.В. Павлова та Т.І. Доманова у 1943-1945 роках: «15 листопада 1942 року у Новочеркаську в Атаманському палаці, похідний отаман Донського війська полковник С.В. Павлов у присутності німецького військового коменданта полковника Грюнвальда, передав німецькому генералу для доручень Фрідеричу Декларацію Донського війська на вручення німецькому уряду: «Новочеркаськ, 15 листопада 1942 року. ДЕКЛАРАЦІЯ ДОНСЬКОГО ВІЙСЬКА. Всевелике Військо Донське у 1918 році відновило свій історичний суверенітет, порушений царем Петром Першим у 1709 році, висловило свою державність у Донській Конституції і три роки захищало свою споконвічну територію від навали радянської армії (1918-1920 рр.) Німеччина визнала де-факто існування Донської Республіки, що мала територію, обрану усім народом, Законодавчий орган - Військове Коло, Військовий Уряд, армію та фінанси. Німецька армія у взаємодії з Донською армією боролася з більшовиками на кордонах Дону, тим самим стверджуючи його суверенітет. Нині Військо Донське оголошує про відновлення своєї самостійності та відтворює свою державність, керуючись Основними Законами Всевеликого Війська Донського. Донське Військо просить Німецький уряд визнати суверенітет Дону і вступити в союзні відносини з Донською Республікою для боротьби з більшовиками. Справжня Декларація, що виходить від Дону, безсумнівно, буде підтримана всіма Козацькими Військами і затверджена у майбутньому Військовими Колами та Радою. Першими та невідкладними заходами Німецького Уряду, що сприяють встановленню союзних відносин, мають бути: 1) Негайно звільнити з усіх таборів військовополонених козаків усіх Військ і направити їх у Штаб Похідного Отамана. 2) Відпустити у розпорядження Похідного Отамана всіх козаків, що є у німецької армії. 3) Не проводити на території Козачих Земель примусовий набір молоді для відправлення до Німеччини. 4) Відкликати господарських комісарів з території Козачих Земель та проводити постачання німецької армії за рахунок продовольчих ресурсів Козацтва тільки на договірних засадах. 5) Відкликати комендантів з Управління Донськими кінними табунами, які є недоторканною власністю Донського Війська. Донський Похідний Отаман повідомляє Німецький Уряд: 1) Відтворювана Козача армія має свою історичну форму, колишні знаки відмінності. 2) Донське Військо має свій національний прапор: синя, жовта та червона поздовжні смуги. 3) Донський герб - олень, пронизаний стрілою. До часу скликання Військового Кола та створення Військового Уряду, очолювачем Війська є Похідний Отаман. При цьому додається карта території Дону, видана Донським Урядом у 1918 році та копія Основних Законів Всевеликого Війська Донського 15 вересня 1918 року. Частина загальна, розділ 1-й. Глава 1-а. 1) Всевелике Військо Донське є самостійна Держава, заснована на засадах народоправства. 2) Верховна та законодавча влада належить Донському Отаманові. 3) Вища виконавча влада у Всевеликому Війську Донському належить Донському Отаману. 4) Судова влада у Всевеликому Війську Донському належить судовим установленням та особам, які здійснюють її від імені закону ... »(див. П. Н. Донсков. С. 211-213).
Але всі надії козаків зникли після розгрому рейху, та й самі козаки в своїй масі залишили свої землі, хоча далеко не всім це вдалося через змову Рузвельта, Черчілля і Сталіна про повоєнну видачу козаків на розправу чекістам. Так і не зʼявилося за всі ці роки у козацького народу своєї автономії, інакше після розвалу радянської імперії 1991 р. між Україною та Кавказом зараз існувала б і незалежна Козакія. Але історія нещадна і не знає умовного способу, в результаті ми маємо те, що маємо! Нові міжнародні окупанти захопили всі козацькі землі і майже повністю винищили стародавній козачий народ, побудувавши на його кістках і крові, що поповнили море крові інших поневолених народів – червону імперію зла, більшовицький ГУЛАГ.
Але як би не намагалися наші вороги винищити давній козачий рід, все одно залишилася і козаки, і значна частина давньої єдиної Козакії, у вигляді створеної колись запорізькими гетьманами нашої рідної неньки України. Саме вона сьогодні, займаючи західну частину давньої Козакії, є наступницею і її східної частини, яка досі окупована Московією. Недарма гетьман Богдан Хмельницький називав свою Русь-Україну у листах до турецького султана та польського короля Гетьманщиною чи Козакією. Розумно, що деяка частина території Війська Донського за договором Краснова та Скоропадського про взаємне визнання та поділ Донбасу у серпні 1918 року, частково перейшла до України (див. А.В. Вінков «Отаман Краснов та Донська армія у 1918 році». М. 2008 .С. 480). Це той самий Донбас, за який з 2014 року триває запекла боротьба між демократичною Україною та пострадянським Мордором (МОРДОР – літературно-міфічна країна орків, придумана письменником Джоном Толкіном; назва, що отримала нове життя в реальному світі, ставши не лише загальним визначенням будь-якої «чорної країни» (дослівний переклад з ельфійської мови), але й новою метаісторичною назвою Московії як великодержавного царства, імперії або орди, тобто Мордор перекладається як МосОРДаОРків. До речі, слово ОРКИ іноді теж вважають абревіатурою, розшифровуючи як Окупаційний Режим КомІнтерну). А отже йде нова війна козаків за визволення двічі відібраної у них і захопленої москалями батьківщини – це битва за всю Козакію, за відновлення історичної справедливості, за право існування козацького народу, що дивом вижив, за повернення його споконвічних земель мінімум до Кавказу і максимум до Уралу! Нинішня війна показала, що українці мають повне право називатися не лише наступниками та нащадками козаків, як співається в українському гімні: «всі ми брати козацького роду», але й по суті більшість із них справді є козаками, свідченням чого є їх сила, сміливість і істинно-християнська готовність до самопожертви за інших. Чого варте лише Азовське сидіння, що доповнило козацьку історію новою героїчною сторінкою.
Подобається чи не подобається донцям, кубанцям, терцям, уральцям та іншим козакам, розкиданим по всьому світу, які сьогодні не тільки не можуть організуватися для боротьби з московськими окупантами, але навіть порозумітися між собою, хочуть вони чи не хочуть, але пальма першості сьогодні належить нашим братам-запорожцям у широкому значенні цього слова. Я переконаний, що саме українські козаки зараз є авангардом усього нашого народу, і навіть від них залежить наша подальша доля, майбутнє наших нащадків і всієї Козакії взагалі, вірніше того, що від неї залишилося. Я й раніше віддавав перевагу українсько-козацькій конфедерації, виступаючи за союз суверенних козацьких республік від Карпат до Уралу, зрозуміло, враховуючи всі нині існуючі політичні реалії та межі між Росією, Молдовою, Україною, Білоруссю та Казахстаном, які тією чи іншою мірою володіють територіями Козакії. Але сьогодні це питання стає більш актуальним у світлі майбутнього післявоєнного устрою Євразії на засадах нових договорів та взаємин між усіма пострадянськими державами. Битва за Козакію – вирішальна битва козацької волі з московським рабством, битва Майдану з Кремлем, яка тягнеться кілька століть і сьогодні очевидно вона добігає кінця, тобто до завершення самої історії євразійської імперії під назвою Росія (Московської Орди).
Вʼячеслав Дьомін
Червень 2022 року від Р.Х.